Що робити з дитячою агресивністю? Як не вбити при цьому ініціативність і допитливість дитини, щоб не зруйнувати її особистість? Відповіді на ці та інші запитання ми шукали разом із Наталією Простун, практикуючим сімейним та дитячим психологом.

По попі – не вихід

Часто батьки під час істерик заспокоюють дитину ляпанцем. Я не дарма вживаю це дієслово у лапках, адже той факт, що деякі діти після цього замовкають і стають немов шовкові, говорить лише про те, що малюк зрозумів, що перший ляпанець – тільки попередження, за ним настане ще більш болюче “заспокоєння, якого не хочеться. При цьому емоції, які викликали агресію, залишилися в маляті.

Один, другий, двадцятий раз такого заспокоєння – і захворювання тіла вже забезпечені: не зараз, так у майбутньому. Адже окрім пам’яті мозку, є пам’ять тіла. Дитина забуде про ляпанці, а її тіло – ніколи!

Крім загрози розвитку хвороби, виникає загроза вкрай низької самооцінки, тривожності та внутрішньої напруги, а також безініціативності.

Коли дорослий б’є дитину, дитина усвідомлює: «Я поганий, я нічого не вартий». Був би хороший, похвалили б, погладили б по голівці.

Так що ж робити, якщо дитина у 115-й раз лізе до калюжі? Вона розбила вазу, а у відповідь на зауваження кричить і казиться. Адже ви тисячу разів наказували-просили-вмовляли не робити подібного. Може, вона хоче додати вам роботи, аби ви прали її речі, прибирали уламки і заробляли на нову вазу? Впевнена, що кожен із батьків відповість: «Звісно, ні!» І кожен розуміє, що єдина причина, через яку малюк порушує заборони, – допитливість. Але дорослий усвідомлює це, коли все спокійно, а в гарячу мить поводиться, як та сама дитина: дратується, погрожує і застосовує силу за правом сильнішого.

Минають роки, і мама з татом невдоволені: виявляється, що сусідська дитина вже читає, щось конструює, а їхня не виявляє ніякої зацікавленості до знань, у школі її задовольняють найнижчі бали. Після закінчення школи не може обрати професію і взагалі не хоче нічого у житті міняти. Бо там, глибоко у свідомості, засіло переконання: ініціатива карна.

Прикро, що таким батькам не завжди вдається перебудуватися, бо їх теж виховували ляпанцями.

Негатив гасимо позитивом

Найкраще упередження агресії у малюків – створення максимально безпечного простору. Крихкі та дорогі речі підніміть на верхні полиці, приберіть з поля зору ножі, ножиці тощо, вчасно переключайте увагу малюка на безпечні забави. Старшій дитині слід завчасно пояснити, що чіпси – це нездорове харчування, а зараз, навпаки, модно вести здоровий спосіб життя; однак бігати на другий день лікування у легкій кофтині красиво, але небезпечно.

Проте як реагувати, якщо момент переключення упущений і маля заходиться в істериці, а більш доросла дитина ігнорує обговорені правила? Наполягати на своїй позиції, але пояснити, чому «ні». Малюкам варто запропонувати альтернативу – якусь іншу гру, старшим – компромісне рішення. При цьому скажіть, що ви помітили гнів, бо саме на це він і розрахований: «Я бачу, що ти сердишся, що я тобі забороняю гратися з вогнем. Але якщо я дозволю, ти обпечеш руки, а це дуже боляче, доведеться лікуватися і ти не зможеш гратися в інші ігри». Старшим: «Я знаю, що ти гніваєшся, що я забороняю тобі бігати майже роздягненому. Але у тебе вчора була висока температура, і якщо не берегтися, отримаєш бронхіт і доведеться весь час лежати у ліжку. Давай хоча б одягнемо під кофтинку футболку».

Для чого так? По-перше, діти не завжди розуміють, що з ними відбувається, коли вони обурюються (особливо найменші). Тому промовляння їхніх реакцій дещо заспокоює їх. По-друге, констатування батьками емоцій дитини показує їй, що батьки її розуміють, що вони чуйно ставляться до неї. А це – запорука довірливих відносин. Альтернатива дає дитині розуміння, що на її бажання зважають.

Не бійтеся дитячих «ні!» та «я так хочу!»

Існують кризові періоди розвитку дітей, коли вони особливо гостро усвідомлюють своє «я» та намагаються про це заявити. Зазвичай, це відбувається у 2-3 роки, 6-7, 11-12 та 14-16. Діти частіше починають вживати «ні», «я так хочу!», прагнуть заперечувати, діяти наперекір здоровому глузду або проханням мами чи тата.

Варто пам’ятати, що ці періоди – закономірні та природні. Не лякайтеся. Посилюючи заборони, ви провокуєте агресивність дитини. Продовжуйте спокійно пояснювати їй, чому не можна вчинити так, як вона хоче. А якщо можна – то дозволяйте: під час криз дитина особливо гостро вимагає уваги та поваги до своїх бажань. Нехай буде «по її», якщо це нікому і нічому не шкодить. Скажімо, дитя протестує проти каші на сніданок. Скажіть із усмішкою: «Добре, а щоб б ти з’їв натомість? Але це має бути здорова їжа». Ще можна запропонувати приготувати сніданок разом.

Нічого не буває без причини

Дитяча агресивність – це не риса характеру, а реакція на образу, втому, нерозуміння, злість, смуток. Обов’язок батьків зрозуміти, звідки вона, а не кричати: «Замовкни!», «Як тобі не соромно так поводитися!», підкріплюючи свої зауваження ляпанцями.

Причини агресії можуть ситуативними, і це легко виправити. Якщо причини накопичені, то починається руйнація особистості дитини. Вона раптово може стати замкненою, вважаючи, що не достойна батьківської любові; може почати погано вчитися, провокуючи незадоволення вчителів та батьків; може плакати у відповідь на зауваження.

Проаналізуйте, чи не стали саме ви причиною такого стану дитини: весь час перебуваєте у розпачі, роздратуванні чи зовсім перестали цікавитеся її справами. А дитина підсвідомо відображає ваш стан і настрій або ображається на вашу байдужість до неї.

Усміхніться, знайдіть загальну справу, дайте дитині розповісти про її відчуття, враження, відносини з однолітками, передати зміст фільму. Уважно вислуховуйте і намагайтеся не критикувати.

П’ять правил проти нападів сказу у дорослих

1. Шукайте в собі. Ось ви відчуваєте, що зараз вибухнете, бо дитина створила гармидер у кімнаті. Скажіть собі «стоп» і прислухайтеся до себе. Вас справді сердять розкидані дитиною іграшки чи це лише привід виплеснути негатив, який накопичився через важкий день, сімейну сварку, неприємності на роботі?

2. Перекуйте злість на твердість. Взагалі-то гніватися природно і нормально. Інша справа, що виказувати своє обурення треба спокійно та конструктивно. Скажіть дитині, лагідно, але твердо: «Зайчику, будь ласка, приберися у своїй кімнаті». Якщо ж вас розсердили на роботі – скажімо, звинуватили в тому, що ви погано склали звіт, або промовчите, і дайте волю своїм почуттям там, де вас зрозуміють, або наведіть аргументи на вашу користь, але спокійно. Спокійний впевнений тон тільки надасть ваги вашим словам.

3. Відпустіть образу. Краще вирішувати питання, щойно вони виникають. Якщо відповісти було не доречно або ви просто посоромилися, то злість залишилася в вас і тепер треба терміново її погасити. Не повертайтеся подумки до ситуації знов і знов, а переключіться на щось приємне – з’їжте морозиво, прийміть ванну, послухайте улюблену пісню і… скажіть подумки образнику: Бог тобі суддя.

4. Слідкуйте за мовою. Є вислови, які провокують конфлікт: «ти зобов’язаний», «якщо ти не зробиш це, я...», «таке міг сказати тільки ти», «ти постійно скаржишся», «ти виглядаєш гірше, ніж...» тощо. Спробуйте висловлювати те саме, але інакше: замість «Де ти маявся півдня?» – «Я вже все зробила, прикро, що тебе не було, адже разом ми зробили б швидше. Та й взагалі я скучила за тобою». Замість «Знову ти розкидав свої речі!» – «Я засмучена, тому що в кімнаті безлад…».

5. Віддзеркалюйте гнів. Агресія породжує агресію. Наприклад, чоловік крикливо виказує дружині: «Замість того, щоб зашити дірки в кишенях моїх брюк, ти теревенила 40 хвилин з подружкою!». Дружині варто відповісти так: «На твоєму місці я б теж розлютилася. Але в Оксани такі проблеми! Я мала її підтримати». Він: «В неї постійно проблеми!». Ви: «Точно! Добре, що в мене є ти». Але дірки зашити все ж таки доведеться.

Наталія Простун, психолог,

керівник Інституту ментального здоров'я та розвитку особистості